З приходом літа організм все частіше починає благати про пощаду і вимагати відпустки. У такі хвилини хочеться кинути все, зібрати чесно зароблені і махнути кудись.
Душа просить Гавайські острови, але здоровий глузд змушує залізти в Інтернет і ввести в пошуковику «пам'ятки Житомирської області».
Після півгодинного старанного пошуку все-таки натрапила на Червоне - невелике селище Андрушівського району, де знаходиться колишній палац Терещенків, пам'ятник архітектури ХІХ століття (є інформація, що там бував сам Микола ІІ). Зупинимося на секунду?
Ледве досидівши до кінця робочого дня, зібралися, поринули в машину і рушили назустріч пригодам!
Виїхавши з Бердичева, мчимо тією ж дорогою, що й цар. Різниця тільки в тому, що він у кареті, запряженій четвіркою гнідих, а ми на чотириколісному авто, заправлені 95.
Відомо, що коли цар в'їжджав в Червоне, місцеве населення (в основному це були працівники цукрового заводу) посипали йому дорогу цукром. На нашому шляху хрускоту білого піску не було чутно, але місцеві гуси-лебеді так і норовили перекрити нам шлях. Так ми й гнали своє авто по колись солодкої дорозі до маєтку самого знаменитого українського мецената Миколи Терещенка.
Поворот, ще один: видніється вежа. Залишивши «гнідого», пробираємося через залишки садибного парку, зарослого бур'яном, і ви ходимо до залізної брами, звабно м до минулого.
Ось ми і дочекалися зустрічі з неоготичним палацом. До слова сказати, на Україну цей стиль практично відсутня. Ця садиба далеко не єдина, але найбільш вражає, закинута і повільно руйнується, вона виглядає похмуро, але чудово. Колись в роки молодості, це було розкішне маєток. Триповерховий замок, метрів 80 в довжину, 60 - у ширину, і десь 25 - у висоту будівлю.
Добре, що на вулиці ще було видно, була б ніч або сутінки - ми б не наважилися підійти до настільки старої будівлі. У нічний час доби можна припустити, що тут живе Дракула: вікна на першому поверсі замуровані цеглою (так робили коли хотіли перебудувати будинок на в'язницю).
Перед фасадом замку велично стоїть фонтан, раніше на ньому сиділи чотири рибки, які спливли на металобрухт. Мені вдалося навіть видертися на нього.
Як тільки захотіли сфотографуватися поруч з входом до маєтку, ліворуч від нас почули добродушне: «Куди?». Це черниця, пораючись у дворі, намагається нас відлякати. Ах так! Забула сказати, що з 1999 року там функціонує жіночий монастир Православної Церкви Московського Патріархату, тільки от нові власники зовсім не поспішають відроджувати цю прекрасну споруду. Чи то через відсутність коштів або ж смаку, обмежилися пластиковими вікнами, фіранками й гратами.
Вирішивши не нервувати чисті помисли монашки, рушили розглядати палац з різних сторін. Надзвичайна краса: повне умиротворення. Не дарма кажуть, що стіни вбирають інформацію минулих часів. Здається, що доторкнешся до колони і в ту ж мить на тобі дамський чепчик, романтичні локони, крінолін, широкі рукави і кашемірова шаль.
Сказавши «поки» маєтку, набравшись позитивних емоцій, плюхнулися в авто. Ні, не тому що втомилися фізично, просто після настільки емоційною прогулянки захотілося поїсти і трошки погріти душу коньячком, який нам продала мила панянка одного з місцевих клубів, зробивши при цьому круглі очі - а ви знаєте, що він дорогий.
Цікавий той факт, що при вході в кафе-бар (назвемо це так) стоять дві урни, на яких залізна ковка долара та євро. Так ось де в цій країні до валюти ставляться як до сміття!
